«Крадіжка в музеї»: про любов до краси і поганий дубляж

На що здатні ви заради любові до краси? На естетичний макіяж, кількагодинне фотополювання в найближчому парку, похід на виставку? Може, на дещо більше? Герої фільму «Крадіжка в музеї» точно здатні на більше – вони здатні ризикнути усім, що є в житті банальних охоронців музею, – роботою, пенсією, свободою, кінець кінцем, – заради мистецтва. Заради краси, з якої черпали вони любов до власної нудної роботи. Краси, яка очищувала їх і надихала.

Життя трьох немолодих охоронців музею нагадувало стрічку негативів однотипних кадрів – кожен новий день був братом-близнюком вчорашнього. Цих людей ніхто особливо не цінує, вони – з прошарку тих, хто за багато років не зміг стати ніким більше, аніж просто охоронцем. Проте, їх відрізняє одна особлива риса – хвороблива прив’язаність до улюблених витворів мистецтва. Картин і скульптур, які не набридли за 30 років щоденного багатогодинного їх споглядання. Споглядання, яке відкриває щоразу дещо нове і важливе, приємне і захоплююче.

Тихою річкою текло б життя охоронців і надалі, якби одного дня їм не повідомили – експозицію перевозять. І не просто в інший музей штату чи країни, а на інший континент – в Данію. Ця новина безповоротно змінює життя героїв, адже вони не уявляють свого існування без улюблених шедеврів. Є кілька варіантів виходу з цієї ситуації, і новоспечені друзі по нещастю обирають найризикованіший, але найбільш реальний – крадіжку з рідних стін музею милих серцю творінь.

Фільм приємний і сповнений легкого гумору. Хороша акторська гра талановитих голівудських «ветеранів» Моргана Фрімaна й Крістофера Вокена дозволяє відчути й пережити разом з героями драму безсилля маленької людини перед обставинами життя.

Найкраще у фільмі – це розв’язка. Якщо всі півтори години текли плавно й спокійно, то кінцівка все розставила на свої місця. В останні хвилини фільму герой Вокена усвідомлює, що йому зовсім не потрібно мати картину вдома й дивитися на неї щодня, аби мати зможу насолоджуватися красою. Образ картини – в його голові й серці, до найдрібніших деталей. А краса – вона поруч, в живих людях, в небі, що над головою, в пейзажах перед очима. В дружині, яка з тобою все життя. Саме вона і є «дівчиною з картини». Твоєю особистою дівчиною з картини.

От акторка, що виконала роль дружини, мені не надто сподобалась. Ну не вписувалась вона в уявлення про дружину музейного працівника. А найгірше, що було у фільмі – дубляж. Дуже поганий російський дубляж. Поганий, не тому, що непрофесійний – зовсім ні. Принаймні, помітних вад не було. Але то був невимовно нудний, меланхолійний, інертний дубляж. Лише вкотре переконалася, наскільки дубляж впливає на перше враження від фільму.