Мене звуть Кхан... і я не терорист

Стереотипне ставлення до індійського кіно усім давно відомо. Для більшості так званий Болівуд – це пісні і танці. Так уже історично склалося, що n років тому наші батьки, бабусі і дідусі (а разом з ними – і ми) збиралися перед великим білим екраном, вдивлялися в яскраві музичні комедії чи мелодрами і підспівували запальним пісням, що линули з далекої яскравої країни…

Минув час, але в пам’яті індійське кіно лишилося саме таким. Хтось все ще його любить, хтось не може терпіти солодкохепіендові стрічки. Та мало хто знає, що піснями і танцями болівудські фільми не обмежуються. В Індії знімають і історичні фільми, і бойовики з погонями і спецефектами, і соціально-політичні драми…

Можливо, почувши, що «Мене звуть Кхан» знято в Індії, ви вважатимете, що фільм не вартий уваги. Однак ви помиляєтеся. Кіно про те, як важко бути не таким, як інші (хворим, розумнішим, мати інший колір шкіри, іншу віру чи навіть інший колір волосся), і як важко при цьому лишатися людиною з великої літери, що, не шкодуючи себе, шукає справедливості і допомагає іншим, незважаючи на усі випробування, знущання і перепони, завжди варто дивитися.

Ми задумуємося про відмінності між людьми тільки тоді, коли трапляється якась трагедія. Приміром, описані у фільми події 11-го вересня. Тоді ми починаємо вважати терористами усіх мусульман, усіх азіатів… чи просто УСІХ, крім себе. Ми захищаємо себе від імовірної загрози, що існує тільки в нашій уяві, усіма можливими способами – насміхаємося, знущаємося, б’ємо, вбиваємо… А що? Це ж для самозахисту…

А хто захистить від нас? Від нашого безрозбірного самозахисту? Від наших расизму і ксенофобії? Від нашої біло-християнської «вищості» над усім світом? Замислитись про це пропонує стрічка «Мене звуть Кхан».