Сільським лікарем бути страшніше, ніж морфіністом

Булгаков деякий час був завзятим морфіністом і якби не його жінка, яка витягнула його ледь не з того світу, то колекція російської літератури була би меншою, ніж зараз. Саме на основі власного досвіду Булгаков і написав цикл оповідань «Записки юного лікаря». Враховуючи геніальність самого Булгакова та досить актуальну для всіх часів тему наркотиків, цикл розповідей вийшов дійсно дуже вдалим, а екранізація оповідання просто приречена на успіх.

От саме за екранізацію оповідання «Морфій» з циклу оповідань «Записки юного лікаря» вирішив взятись Олексій Балабанов.

«А на біса нам той сюжет? В нас же ще залишилась купа муляжів відірваних рук і ніг після зйомок попередніх фільмів!»
Гадаю, приблизно з таких слів Олексій Балабанов почав роботу над геніальним твором «Морфій», от тільки забув в описі фільму «Экранизация автобиографического цикла рассказов М.А. Булгакова «Записки юного врача» замінити слово «Экранизация» на слово «По мотивам», бо на жаль у фільму «Морфій» спільні з твором Булгакова лише рік дії, прізвища дійових осіб та сам морфій.

Не зважаючи на те, що фільм все ж називається «Морфій», головний акцент зроблений не на морфінізмі і залежності від морфію, а на сценах приймання пологів, ампутаціях, обгорілих трупах і т.д., які виглядають по-Балабановськи занадто реалістичними. Особисто я очікував побачити в фільмі страждання головного героя, його роздуми і переживання, а в результаті мав милуватись відпилюванням у живих людей ніг пилою, розрізанням горла маленькій посинілій від асфіксії дівчинці, запиханням руки в вагіну вагітній жінці, щоб витягти дитину і т.д. Між цими веселими процедурами молодий лікар бігає то дивитись в підручники по медицині, бо мабуть погано вчився в медичному, то робить собі укол морфієм, то займається сексом по черзі із заможною молодою вдовою і медсестрою. Отакий веселий дурдом на екрані можна спостерігати майже весь фільм. Після цієї божевільні молодий лікар усе ж зважується поїхати лікуватись від залежності в місто, де після недовгих страждань вирішує застрелитись в кінотеатрі.

Дуже вразив підбір акторів. Мені здається, що на роль лікаря Полякова Балабанов дуже хотів запросити Джареда Лето, який геніально зіграв головного героя у культовому фільмі «Requiem for a Dream», але вирішив не витрачати купу грошей і запросили Леоніда Бічевіна, з якого намагались зробити Джареда Лето, навіть якусь рану йому намалювали на лівій руці. Леонід Бічевін сильно переграє і чомусь постійно стримує посмішку. Коли в нього починається ломка, то він стає весь земляного кольору, а як тільки отримає нову дозу морфію - стає прекрасним и рожевим як немовля.
Інгеборга Дапкунайте зіграла (з жахливим литовським акцентом) медсестру з Німеччини Анну Кирилівну. Особисто я так і не зрозумів, як вона може бути німкенею якщо її батька звати Кирило.

Андрій Панін досить непогано зіграв сільського фельдшера Анатолія Лукіча. Єдина, хто дійсно сподобався у фільмі, - це Ірина Ракшина, яка грала дружину фельдшера Аксінью і дуже добре ввійшла в роль звичайної сільської жінки.

Більша половина фільму знімається вночі і всіх хворих лікар Поляков лікує також вночі. Може це тому, що в 20 сторіччі люди в Росії хворіли лише вночі, а може тому, що майже всі дії в «Requiem for a Dream» відбуваються переважно вночі або в темних приміщеннях.

Фільм повністю розчарував, бо в ньому було все – відірвані ноги, купа снігу, пристрасть, кохання, постільні сцени, і ще купа всього іншого, а от морфію виявилось малувато. Принаймні після прочитання повісті «Морфій» ти боїшся стати наркоманом, а от після перегляду фільму з однойменною назвою виникає страх стати сільським лікарем. Фільм, як я вже зазначав,  багато чим перегукується з «Requiem for a Dream», але це його не рятує. Я не вірив, що такий сюжет можна було на стільки споганити, але це виявилось можливим, якщо перекрутити і вивернути навиворіт весь сюжет.