Карнавальна стихія понад усе! Рецензія на «Мальви Ланди» Ю. Винничука

З часу виходу найвідомішого роману галицького «еротомана і тихого хулігана» пройшло вже досить багато часу – аж 5 років. Удостоєний різноманітними преміями (книжка визнавалась книжкою року-2003 у номінації «Красне письменство» та кращою фантастичною україномовною книжкою 2003 року (міжнародна асамблея фантастики «Портал-2004»))., свого часу він викликав певний резонанс серед різноманітної публіки, - достатньо згадати досить широкий спектр відгуків ЗМІ: «Дзеркало Тижня», «Книжник-review», «Киевские ведомости», «Столичные новости», часописи «Київ», «Знак» (літературний додаток до «Смолоскипа України»), «Критика»… Роман підняв одразу кілька питань. Що ж це за феномен – Винничукова Велика Львівська сміттярка? Кому адресований роман? Про що він насправді?


Ну і як завжди, не обійшлось без епатажу й містифікації. Пан Юрко догрався до того, що російська правозахисна організація «Щит» звинуватила його у тому, що він «украл фамилию героя для своей книги». Тобто була така собі радянська дисидентка Мальва Ноєвна Ланда, а він безсоромно й без дозволу її «позичив». (Маємо підозри, що зробив Винничук це свідомо!).

Однак письменницький епатаж дуже неоднорідний. Часом автор просто невинно стібеться, але інколи, епатуючи, Винничук переходить на риторику, ледь не на публіцистку: часто дискусії в романі між різними героями відображають роздуми самого автора і піднімають досить серйозні проблеми (щоправда як правило, вони ретельно ховаються за репліками героїв).

Роман перенасичений сценами жахів, чорним гумором, пародійними, навіть подекуди блюзнірськими епізодами, де простежується химерне сплетіння з іронії, самоіронії, сатири, публіцистичного пафосу, сплетінням різноманітних концептів та ідеологій, - і тим не менш все це виступає у якісь чудернацькій цілісності, розгадати яку (хоча б частково) можна, якщо добре обізнаний з історичними подіями вкупі з авторським світоглядом. Авторський стиль побудований на контрастах. Сюжетна канва провокативна від самого початку: автор проникає в кожну шпаринку особистого життя героя, нещадно «перемелюючи» всі його комплекси, потаємні надії, марення. Старіючий капловухий нерішучий інтелігент-бібліофіл, що живе «під ковпаком» у матері, невдаха в особистому житті волею випадку наприкінці роману стає улюбленцем сміттярки, частиною її новоствореного культу, релігії, найжаданішим і найпривабливішим чоловіком, за яким сохнуть усі панни. Раптом він несподівано для себе стає «героєм нашого часу»: на його долю випадають такі випробовування, що й античним героям не снились. Але повсюди його супроводжує щаслива зірка: з усіх перипетій він виходить переможцем. Причому долає перепони незважаючи ні на відверті знущання, ні на численні спокуси: до «світлої мети» його веде вигадана ним поетеса Мальва Ланда. Перш за все, він перемагає як чоловік і цьому не змогла стати на заваді навіть мрія (що, як вже відомо, навіть зраджена, не зникає).

Складається враження, що поетизована автором Львівська Сміттярка є чимось дуже дорогим і невіддільним від його самого, якимось потаємним світом, «другим я». Зловісного, здавалось би, пана Ліндера Винничук зображає - як і іншого «злочинця» - Цитринового Вбивцю, – м’яко, з доброю іронією: усі ті упирі, в’язниці, мерці й інші жахіття – це частина внутрішнього авторового світу.

Усі «квазіісторичні» та «міфічні» персонажі є водночас гротескними й суперечливими, серйозними й комічними. Кожен із них епатує, одночасно надягаючи на себе маски, які читачу й головному герою ще слід декодувати. На матеріал для гри перетворюється все, навіть трагічні сторінки Розстріляного Відродження. Епатаж, гра продовжуються, доходячи до «Заперсидської Січі», курдів, басків, якутів, тибетців і навіть корсиканців. Як слушно зазначив Дмитро Стус, історичний біль стає текстом, але це зовсім не означає, що тут має місце цинізм, скоріше констатація того, що постмодерне світобачення вже володарює у літературному, принаймні Винничуковому світі.

На окрему увагу заслуговує в’їдливий Винничуковий пасаж про «славний запорізький січеник гетьмана Кагановича»: «Бо ж не виграє нас ніхто так удатно, як Москва-матушка, на всі боки перевертаючи, у всі шпари нам зазираючи, аби мав козак що посмоктати та чим покріпитися та московськими щами упитися <…> «Волимо під Москвою жити – не тужити! – підхопили козацькі лави і полетіли у небо шапки і чоботи, чепчики і пантофлі, кобзи і бандури, хрести й ікони, руки й ноги…» Тут епатаж вже є засобом «шокової терапії»: ніяким там постмодерном цей кавалок вже не пахне!

Бумблякевич, борячись за свою мрію, стає на герць із нечистою силою, звідки виходить переможцем (зрештою, на перемогу він просто приречений). Однак іронія полягає в тому, що, виявляється, ця викохана, виборена у нечистої сили Мрія не може мати втілення у реальному житті, - вона лише залишається дороговказом: навіть зраджена, вона не зникає! («В такі хвилі, коли він [Бумблякевич] снить Мальвою, яка гаптує сном свій світ лабіринту, йому иноді здається, що він і Мальва – одне ціле, яке у свому непереборному прагненні не розлучатися здатне подолати усі перешкоди») В кожної людини є свій світ навіювань, своє марево, яке манить до себе і не підпускає ближче. Однак в дійсності з нами стаються інші речі: мрія може набути несподіваного втілення: «Адольфина! Така схожа на Мальву його мрій завдяки тому, що образ Адольфини наклався на ефемерний образ Мальви, баченої в дійсності тільки мигцем на балю, і поволі витіснив його так, що Бумблякевич уже й не міг відтворити його у світлій пам’яті. Та, зрештою, в омріяної Мальви і реальної Адольфини виявилося надто багато спільних рис, аби ця обставина не збурила у Бумблякевичу нового спалаху почуттів. Вся любов, яку він плекав до Мальви, Мотрі і Хіврі вихлюпнулася на новий об’єкт.» Одна справа – вимарювання, інша – коли мрія набула несподіваного втілення: виплекані слова, призначені для Мальви виявились «придатні» для Адольфини, - і в цьому не було ані краплі фальшу. Насолода від цілунків, гри пальцями, пригортання застилає собою усе. Як говорить сам Винничук в одному із своїх інтерв’ю: «У кожного чоловіка є мрія-жінка. Вона залишається, ти до неї прямуєш, але в кінцевому результаті життя є життя, і ти зустрічаєшся з іншими людьми... І нечасто ця мрія втілюється...» (Юрій Винничук у прямому ефірі Бі-бі-сі).

Поетика «Мальви Ланди» пронизана карнавальним світовідчуттям: за Михайлом Бахтіним, автором карнавальної концепції сміхової культури середньовіччя, поки карнавал триває, немає ні для кого іншого життя, окрім карнавального. В нашому випадку, одразу потрапивши до карнавалу, вийти з нього вже неможливо: в реальному житті на героїв вже ніхто не чекає: вони там втратили усе. В карнавалі грає саме життя, розігруючи іншу вільну форму свого здійснення, своє відродження й оновлення на кращих засадах. В противазі «офіційному» святу карнавал відбувся як тимчасове звільнення від панівної правди й наявного ладу, вороже будь-якому увіковіченню, завершенню: він дивився у незавершене майбутнє. Дня карнавальної мови характерна логіка «зворотності», «навпаки», безперервних переміщень верху й низу, знижень, профанацій, блазенських увінчань і розвінчань. Це «друге життя» постає як пародія на життя буденне, звичайне.

Винничуковий гумор передусім універсальний, направлений на все й на всіх, в тому числі й на самого автора. А головне – цей гумор амбівалентний: він веселий, радісний і – одночасно – глумливий, насмішкуватий, викривальний, він одночасно стверджує й заперечує, хоронить і стверджує. Це риси карнавального світовідчуття.

Ще один ключ до Винничукової поетики у «Мальві Ланді» - це матеріально-тілесна стихія. Матеріально-тілесний первінь тут постає як універсальний і саме цим протистоїть відриву від матеріально-тілесного світового коріння, будь-якому відокремленню і замиканню в себе, будь-якому відстороненому ідеалізмові, будь-яким претензіям на відсторонену і незалежну від тіла, тілесності значимість.