“Люблю почитати про підарасів” – рецензія на “Хтивню” Міхала Вітковського

«Mann gegen Mann

Kalte Zungen die da schlagen
Schwulah»
RAMMSTEIN, «Mann gegen Mann»

«Люблю почитати про підарасів...», – саме цю фразу я мав змогу почути з прекрасних, червоних, пухкеньких вуст однієї дівчини, відвертої феміністки, коли вона купувала цю книжку, книжку знаного польського публіциста й письменника Міхала Вітковського «Хтивня» («Lubiewo»).


«Й ось пан – на вигляд йому було близько двадцяти п’яти років, – розстібає штани свого слуги, який на виглядав на п’ять років молодшим, посмикує його член, смокче його і примушує цим самим озброїтись. Й почалась сцена довга, непристойна, повна епізодів, в яких сластолюбстство легко змішувалося з гидотою...»
Маркіз де Сад, «Жюстіна»

«White trash get down on your knees, time for cake and sodomy
VCR's and vaseline, TV-fucked by plastic queens
Cash in hand and dick on screen, who said God was ever clean?
Bible-belt 'round anglo-waste, putting sinners in their place
Yeah, right, great if you're so good explain the shit stains on your face»
Marylin Manson, «Cake and Sodomy»

Адже справжньою феміністкою зовсім не є жінка, яка не користується косметикою, не вилазить зі штанів, коротко стрижеться й носить важкі військові черевики (прикрий маскулінний стереотип). Це вже не феміністка, а маскуліністка. Справжньою феміністкою (від лат. «femina» – «жінка») є жінка, яка фарбується під блондинку, затягує собі талію, ядуче червоним кольором фарбує собі пухкенькі губи, носить коротесеньку спідничку на кшталт пояса, взуття на височенних шпильках й довжелезні нігті, пофарбовані також в ядучо червоний колір, звичайно ж, це вже не кажучи про загальну яскравість косметики, яка, звичайно ж, повинна бути максимальною. Відповідно, справжнім феміністом й є чоловік, який не лише одягається так, як жінка, а й веде себе так, як жінка, зокрема й в статевому плані, але це вже не лише банальні феміністи, це вже феї, які «переймають ті риси поведінки, яких жінки позбулись в процесі емансипації: пасивність, задоволення від того, що над тобою домінують, тихість, закладання ніжки на ніжку в жесті відсторонення, губки в такому самому жесті...» Але існує й альтернативна думка, представлена зокрема й екстремальними лесбофеміністами-революціонерами, які вважають, що «всі мужики – козли. А підараси – це взагалі...» (УЛП)

Зараз пора, як казала Забужко, внести терапевтичну ясність щодо термінології, отже жодних гламурних, політкоректних сюсюкань, жодних слинявих евфемізмів, які маскують жорстку порнографічну привабливість реальності, жодних замінників, на кшталт «гомосексуалістів», «геїв», чи, збав Боже, «блакитних», – тільки «підараси», можна коротко – «підери». Зрештою, дамо слово перекладачу цієї книжки, Андрію Бондарю: «підарас – одне з найулюбленіших моїх слів... хтось ніби нашіптує мені на вухо це чарівне слово... Просто це дуже лаконічне і гарне визначення... коли вимовляєш у присутності гея слово «підарас», ніколи не зупиняйся і не намагайся виправитись або вибачитись. Треба говорити далі, наче нічого не сталось. Треба додати голосу пристрасті, а аргументам – наголосу, треба підключити міміку і вдатись до жестів.»

Мало того, як це ми можемо дізнатись з книжки, геї – природні вороги підарів, адже: ««підар» – це вульгарне визначення, сповнен ненависті, яке зводить гомосексуаліста в гетто, на суспільний маргінес... – визначення для криміногенного, доемансипаційного гомосексуалізму, типового для неліберальних країн, зокрема з тоталітарним устроєм. Гомосексуалізм, спрямований на гетеросексуальних осіб, а отже, поза межі групи, заздалегіть налаштований на насильство...Тоді як геї є взірцевими громадянами, прагнуть емансипації, трапляються у споживацьких ліберально-капіталістичних суспільствах. Вони платять податки, наслідують середній клас і його поведінку (наприклад, шлюб, вірність, усиновлення), мають міщанські, «солідні» професії – працюють юристами, лікарями etc.» Там, де вже є геї, не залишається місця для підерів, які дуже болюче пережили декомунізацію, кінець звичного їм світу, й прихід геїв разом з ним. Декотрі з них «Третю Республіку Валенси і Кваснєвського ніколи не впустили у свій дім», але натомість її передвістя прийшло до них в лиховісній личині «хуїв» (звичайних гетеросексуальних чоловіків з природніми, непорнографічними тілами), озброєних розпеченою плойкою: «І вони її власну російську плойку розігріли, як праску, і припікали бідолаху!!! Коли вона з’їла все (весь свій членський квиток польської компартії – І.К.), вона перестала бути членом партії, й тоді вони нарешті могли її виїбати. Тією розігрітою плойкою.» Найцікавішим є етичний кодекс цих жорстких не любителів комунізму, які не могли виїбати підера, доки той залишався членом партії. Пам’ятається Параджанова також заарештували за «зґвалтування члена партії», чим він вельми заслужив повагу зеків, які сказали, що «ми їх фігурально маємо, а ти їх насправді трахаєш». Оце так декомунізація!!!

Але які ж вони, ці підараси? Окрім того, що не люблять Дерріда, це й так зрозуміло (мене вельми розвеселив епізод, де розповідається рецепт відшивання підарасів, заговоривши з ними про нього. Кумедно!!!) Міхал Вітковський розгортає цілу класифікацію фей: феї-модниці, феї з балету, феї вічної косметичної агентури, а є ще й феї-представниці геїв у ЗМІ, до яких «звертаються газети і телебачення, коли влаштовують чергову акцію проти гомофобії, або ж, коли треба висловитися на тему гомосексуалізму. Бо якщо вже фея-представниця раз показалась й призналась до цього, то стає для ЗМІ рідкісним і вельми корисним екземпляром. Вона також промовляє від імені всіх фей, хоча інші під цим напевне не підписались би, але оскільки вони цього навмисно не читають, то й нічого не діється.» Жалко, що українські геї-(sorry, підери-)журналісти мовчать. Впевнений, вони могли б розказати багато чого цікавого. А, може, навпаки, краще, а то ще б цими своїми зізнаннями під корінь відбили всьому суспільству волю до свободи слова. Цікаво відзначити, що автор описує підарасів, які копіюють поведінку жінки, так що всередині роману вже стає мало зрозуміло про кого власне йде мова: про жінку чи про фею? Межа (а з нею й протилежність) між статями зникає, так що цікаво пограти в гру «хто є хто?» Хтось колись казав, мудрий чоловік, що людина проявляє свою внутрішню сутність лише перед лицем смерті. Що ж, й таку ситуацію ми маємо в романі, завдякуючи цим, звичайно ж, містеру СНІДу: «Що менше часу їм залишалося, то самовідданіше вони поринали в утіхи. Вони не мали сорому як прокажені з їхньою неприродною хтивістю; вони дійшли висновку, що всі вони вже хворі, тому нема чого турбуватися про безпеку. Вони сцяли одна на одну, рвали на собі залишки волосся, пробували всі можливі збочення, включно зі смертю. Римська лазня нагадувала сцени з маркіза де Сада й фільмів Пазоліні. З якою затятістю ці вже майже розкладені тіла животатих п’ятдесятилітніх мужиків чіплялися одне до одного!!! Не було таких виділень, яких би вони не злизали, не було такого руху, якого б вони не інтерпретували як запрошення до... сексу? Це був радше танець смерті, щось, що не знаходило мови до вираження...» Коли метастази Еросу й Танатосу починають взаємопереплітатись, це, безумовно, найвишуканіша естетика, але в межах однієї статі їм явно затісно, – таке от моє лесбофеміністське революційне твердження.

Звичайно ж, пишучи про підарасів, ми не можемо не згадати такого великого спеціаліста в цих справах, як, відомого своїм епатажем, українського культуролога Анатолія Ульянова. Отже, зацитуємо й його слова, звернені ним до котрогось з підарасів: «Дорогой…, тот факт, что вы ебетесь в жопу или сосете хуй своего бойфренда не может являться основанием для того, чтобы Вас уважали. Этого недостаточно, … Уважение нужно заслужить делами, а не сексуальной ориентацией, которая не нуждается в социализации. Лично мне похуй кто Вы – нигер, жид или пидар. Прав тот, кто делит людей на собственно, людей и животных. Свою принадлежность к первым Вы мне пока что не доказали. Так вот… я спрашиваю… кто Вы такой и почему я с Вами разговариваю?» Хоча як тут підарам довести, що вони можуть «заслужить доверие», якщо тільки вони з бойфрендом закрились в туалеті, аж тут приходить Анна (між іншим, також їхня колєжанка по цеху, «фея»), бере «брудну щітку, всю в гівні, й – хуяк! – кидала в кабіну поруч, феям на голову»?

На завершення ще уривок з діалогу фей: «Знаєш, Пауло, чому той скурвий син, Михаська, книжку про нас пише? Чому? Бо думає, що хуї прочитають, їх зворушить наша доля і вони змилуються над нами і стануть терпішими до дрочки. Вони скажуть: «Ого, як вони переймаються тим нашим хуєм, то на тобі, Михаська, подрочи собі, якщо вже стільки крику про це...»» На цій мажорній ноті й завершимо.

Хоча ні, ще не все. Все-таки раджу подивитися кліп RAMMSTEIN на пісню «Mann gegen Mann», – блискучий зразок саме маскулінної естетики, контраверсійної естетиці згадуваної тут книжки. Все пізнається в порівнянні. От на цій оптимістично-епістемологічній ноті й завершимо.