Софія чивохурднА: «Сьомга нагадує вагіну присипану базиліком»

«Сьомга» – це роман з 6 розділів, приготований Софією чивохурднА (люди кажуть, що вона має якісь зв’язки з Юрієм Андруховичем) й ілюстрований її ж чорно-білими малюночками (їх, за словами Олександра Ірванця, можна розмальовувати, коли стане нудно читати).

В анотації до цієї книги написали: «По-справжньому відверта проза нарешті можлива в українській літературі». Ця фраза настільки шаблонна, що від неї вже нудить. Вона зустрічається в багатьох передмовах чи анотаціях до книжок (Сняданко, Карпа, Люба Клименко – це те, що перше спало на думку). Ця фраза – найчастіше виявляється фальшивою. Найчастіше, АЛЕ не цього разу – вперше я прочитала дійсно відвертий роман. І його відвертість не в описі траху де і з ким заманеться, вона в іншому – більш ніжному, особистому, крихкому...

...На чорній обкладинці картинка, яка викликає дивну посмішку у всіх – це сьомга – «непристойна рожева риба, жирна і соковита, м’яка і пахуча». Софія порівнює шматки цієї сьомги з вагіною, присипаною сухим базиліком і збризнуту лимонним соком. Порівняння має звучати-виглядати збуджуюче і відверто. Але в кожного свої смаки, для декого то є відразливим. Відразливим – тому що відвертим? Чому так часто відвертість покривається цвіллю відразливості, чому люди люблять казати:

-Фу-у, - хі-хі, - що ти робиш?! – хі-хі. – Нормальні так не роблять! – хі-хі.

А потім самі повертаються додому і займаються тим же, що нормальні, якими вони нібито були хвилину назад серед собі подібного псевдо-нормального люду, не роблять: маструбують, колупаються в носі, чешуть пісі, стукають на своїх найкращих друзів, видавлюють прищі... Люди бояться сказати, що вони займаються такими речами. Софійка чивохурднА про це писати не боїться. У цьому й відвертість роману. Його сила та близькість переважній більшості читачів. Роман універсальний, впевнена, що кожен знайде там скалку «зі свого життя».

Усі 6 історій роману об’єднує головна героїня – Софійка. Без зайвого пафосу і награності висвітлюються різні періоди з її життя – дитинство та дорослість і все, що є в проміжку між ними. Історії ці напружені, зовсім різні за емоційним наповненням, подекуди дуже нудні, подекуди – навпаки. Це – 6 поз, 6 періодів становлення світогляду, 6 точок на координатній площині життя. Чийогось. Її і вашого.

Поза №1 На мене втикають втикаю я

Софійка – доросла. Має чоловіка Мішу. Має власного спостерігача (вразливого маніяка? нещасного чоловіка? збоченого психа?) Едуарда-електрика з майже постійно збудженим членом. От так вони і живуть, утрьох. Вони – в квартирі, а Е. на вулиці, втикаючи, як вони, С. і М. трахаються, сваряться і варяться в інших побутових водах.

Е. знає про С. та М. – ВСЕ, він отримує кайф від того, що ЗНАЄ, стає залежним від спостерігання за ними. Він живе їхнім життям (бо відсутнє своє?), марить їм, знає його на смак, а С. та М. знають те, що про них все знають. Як це – жити під постійним наглядом? Твоє життя сканують і бачать все гівно, з якого воно складається. Приховувати не вдається. Але ж люди завжди і багато чого приховують. Стан «усвідомлення неприхованості» – вбивчий, кожна людина таки має право на гівно, про яке ніхто не знатиме, але всі здогадуватимуться. Лиш здогадуватимуться.

Фраза розділу: «Людина – це будинок, який стоїть на гівні. І без цього гівна вона завалиться».

Поза №2 Я мала у тьоті великі цицьки

Один з найнудніших розділів. Дещо сказано по ділу, але розтягнуте воно на надто багато сторінок.

Софійка має дуже мало рочків. Вона їде з тьотею Галею, а-ля Брижит Бардо, гарною та сексуальною, яка попри свою вроду чомусь меґа-зіркою так і не стала. С. дивується, чому Бог дав тьоті таке тіло, але не дав зіркового життя. Це не логічно і несправедливо – невідповідність тіла до її життя? Да? Да? Да?

Мала С. жере морозиво і спостерігає (так, тепер спостерігач вона), як до її мєґа-тьоті клеїться мєґа-відстійний чувак з баблом і «кістками, обтягнутими тонкою, біло-блакитною... жаб’ячою шкірою». Як тьотя грається з ним, використовуючи усі свої хитрощі, як будує з ним стосунки заради діамантиків (вона також переконана, що вони – найкращі друзі жінок) і дечого ще (почуттів і щастя? З таким уродом?).

Мала С. вчиться жити. Г. – живе, як вміє. С. – розуміє, що в житті люди багато грають просто і не просто так. Іноді наслідки гри – плачевні, іноді – навпаки.

У дитинстві закладаються основи майбутнього характеру, характеру, який і породить майбутні проблеми.

Фраза розділу: «Сортуючи власну брудну білизну (з жовтими плямами в одну купу, з брунатними – в іншу), ми можемо лише уявляти чужі життя. Уявляючи їх, ми всього лише бачимо відображення своєї білої кімнати».

Поза №3 Я – і навколо багато мені подібних але інших

Софійка росте. Навколо неї з з’являється багато дітей, схожих і не схожих на неї, друзів і недругів (треба розібрати – де хто), з двору та дитсадку . Вони разом тусять, разом збочуються, пародіюють доросле життя і стають його учасниками та заручниками. Тепер дітки звертають увагу на зовнішність одне одного – хто жирний, хто дуже худий, хто ще якийсь. Вони дізнаються про секс – стають свідками зґвалтування, самі намагаються ґвалтувати одне одного, стають жертвами майже-ґвалтування, одним словом, дитяча сексуальність розвивається нормально. А взагалі збочень, точніш напівзбочень і напівнатяків, чомусь надто багато: збоченка-садистка-мазохістка вихователька, яка божевільно верещить на дітей, цьомає їх, змушує ходити голими або бити її по спині кропивою (вона від того мало не кінчає); є хлопчик, який каже С.: «Давай ти пакажеш мнє піську, а я тібя за ето пацелую», а якийсь дорослий чувак засовує руку їй в труси, пропонуючи за це цукерку. Дитяча психологія розкривається авторкою чудово, діти з їхнім баченням світу, себе і дорослих чудово вималювані.

Розділ захопливий, мабуть, лише для трохи збочених читачів, тим, що вони з кожною сторінкою чекають якогось дитячого збочення – а його там нема й нема, є лише натяк на щось таке. Ну от на те саме. Да-да, на це. І цей натяк заварює цікавість і породжує азарт читати далі. Тут, на відміну від попереднього розділу, азарт дійсно є.

Фраза розділу: «Мені здавалося, що усіх дорослих треба терпіти. Навіть якщо вони тобі не подобаються».

Поза №4–5 Одягаю підбори курю дорослішаю

Софійка стає дорослою, ходить до школи, палить, бухає, має подруг, що вештаються по дискоблядках, хочуть стати дорослими, мріють – про кавалєров-бандітов. Вони маленькі, тупі і наївні. Вони живуть цією наївністю, свято вірячи в те, що вони вже такі мудрі і знайомі з життям. Хтось уже навіть із кимось спить, для когось перший раз – вже далеко позаду, для когось попереду. З’являються перші хлопці і перші хлопці-покидьки, навіть сяке-таке кохання.

С. і її подруги вчаться жити і цей процес навчання змальовується авторкою детально і правдиво. Власне, деталям письменниця надає великого значення, і з якоїсь, на перший погляд, дрібнички вимальовує, витягує щось, що зачіпає душу і показує правду життя. Життя – не досконало-книжного, а життя справжнього, з якимись його обломами, обманами, накладками, смородом і гниллю, сексом без кохання, сексом без задоволення, стосунками без почуттів, почуттями без взаємності і речами страшнішими і буденнішими за це.

Фраза розділів: «Серед порнофільмів набагато більше збуджують ті, в яких помічаєш кілька червоних прищиів на задниці акторки, непоголену під пахву, складку жиру на животі...».

Поза №6 Пізнання мене через вбивство і сьомгу якої забагато

Цей розділ не коментуватиму, бо його просто треба прочитати, щоб зрозуміти багато чого: про книжку, авторку, сьомгу і її значення, смерть, кров, секс, сенс, життя...

Фраза розділу: підберіть самі.

Це дійсно перший відвертий роман, тому що він про щілини нашого життя. Він змальовує не загальний фон, а ті, подекуди брудні крапки, з якого цей фон і складається. Просто люди чомусь вважають, що все має бути стерильно і чисто, а так бути не може. Це комплекс людей, він зветься сором’язливість, нещирість і лицемірство навіть з самим собою. Авторка цієї книжки не лицемірить (можливо, лиш трошки), і цим Не лицемірством від Софійки чивохурднА приємно насолоджуватися.