«Свідок» Варвари Жукової: homo stalinus та розстріляне відродження
Народу завжди хотілося вірити, що його герої – живі. Ніколи остаточно не приймалася думка, що світочі можуть полишити націю. Згадати хоча б ті легенди, які переказували звичайні люди після смерті Т.Шевченка про те, що він живий і просто переховується, вичікує. Люди вважали, що на Чернечій горі насправді закопана зброя, і прийде час, коли народ згуртується заради досягнення спільної мети – й відкопає її. Саме тоді вийде з тіні живий Шевченко, він і очолить переможну боротьбу.Народ не хоче ховати своїх поетів. І певно, таке міфотворення й відчуття постійної присутності світочів поряд говорить лише про силу етносу, який живе справжніми цінностями.
Дещо схожа ситуація і з В. Свідзинським. Він мав лишитися серед нас, бо такі люди не зникають.
Варвара Жукова у романі «Свідок» спробувала втілити бажання людей у реальність.
Вона невипадково вибрала тему розстріляного відродження, оскільки сама є родичкою революціонерки Варвари Францівни Жукової (1888-1977), яка підтримувала дуже тісні стосунки з українською громадою, зокрема з Гео Колядою та Костем Буревієм. Цей твір одночасно є своєрідним ушануванням генеалогічного коріння та спробою осмислення під новим кутом проблеми розстріляного відродження.
Як ті, хто обізнаний у літпроцесі 1920-60х років, так і ті, хто майже нічого про нього не знають, навряд чи залишаться байдужими до цього роману. Читачі мають змогу ознайомитися з напівофіційними біографіями Хвильового, Тичини, Ялового, Куліша, Дніпровського, Петрова, Еллана-Блакитного, Любченка та ще ряду представників доби розстріляного відродження.
Книга є своєрідним неофіційним життєписом Володимира Свідзинського, якого було жорстоко вбито 27 вересня 1941 року. Його, разом із кількома десятками насильно евакуйованих з Харкова людей, живцем спалили у клуні поблизу м. Салтова. Це за офіційними даними. Але ж існують різні версії… Уявіть собі, що Свідзинський зміг урятуватися. Уявіть, що на початку шістдесятих років про це дізнаються в КДБ і відкривають справу, а той, хто колись наказував підпалити клуню, тепер має знайти єдиного, хто вижив, - Свідка. Уявіть, що тогочасні літератори, приділяючи настільки велику увагу Слову, відчули усю його багатогранність та безмежність. Слово відкриває для них своєрідний портал у так зване Помежів’я – проміжок між світами, в якому народжуються асоціації, можна відшукати правду й побачити реалії. Тих, хто проходив туди, необхідно було знищити, бо вони могли зашкодити…
А тепер уявіть, що той, хто осягнув силу Слова й можливість використання його проти влади, хто вигадав «символічну мову, яка не руйнувала, а обходила десятою дорогою мілітаристські штампи сучасності», залишився живий, як уціліли й зошити, у яких він записував свої твори.
«Всякого роду заміщення букв, руйнування слова – це розкладання осмисленості нашого буття», як скаже майор своєму напарнику, аналізуючи тексти Свідка. І таке розкладання таки відбувається з сірим чоловіком – із Храмовим. Авторка навіть виводить новий тип людини - «homo stalinus».
У тексті постійно зустрічаються інакомовлення, намагання пояснити певні образи. Часто вживаються цитати футуристичних та символістських віршів (Свідзинський, Кручених), згадуються імена Вєліміра Хлєбнікова, В. Маяковського, В. Сосюри. Й. Сталін взагалі постає як герой твору, який є утіленням Зла, канонічним і позачасовим.
Цитати, символи, кодування певних знаків, фольклоризми, звернення до філософських ідей Тойнбі, Фройда, Сковороди роблять роман надзвичайно вартісним у контексті сучасної літератури.
Цю книгу можна сприймати як якісний детектив з філологічним шармом або як інтелектуальну викривальну ретроспекцію. Вона може перетворитися на справжню бомбу, яка відкриває очі на події, що залишилися за лаштунками історії відомим чином, а може зостатися лише стилізацією тогочасних перипетій. Хочете – сприймайте прочитане як вигадку. Хочете – перетворіть цю книгу на свідка переосмислення туманної історії буремних 1920-60х років. У будь-якому разі, це те, що змушує перейнятися, замислитися й відчути.
Все залишається підвішеним у просторі й часі. У кінці твору письменниця ставить не просто знак питання. Вона ставить знак питання з трьома крапками, а це вже більше, ніж просто виклик.