«Пристрасна траса» Анжеліки Рудницької прямує до літературного провалу

Роман Анжеліки Рудницької «Пристрасна траса до щастя» найбільше скидається на схематичний план для телесеріалу – банального, сльозливого й позбавленого будь-якої естетичної цінності. Несподіваними є хіба помилки, їх авторка щедро розміщує на всіх рівнях свого тексту – від одруківок та пропущених ком до неузгодженостей в сюжеті.

Складається стійке враження, що старанна старшокласниця розписала б цю фабулу акуратніше. Тим більше, канва добре знайома. Чесна, порядна дівчина приїхала завойовувати місто, аж тут її звабив негідник... Якщо недосвідчена школярка не знатиме, як пояснити ті чи інші дії героїв – не біда, адже Анжеліка Рудницька теж у переважній більшості випадків не завдає собі такого клопоту! Зате звичайної охайності було б цілком досить, аби приділити увагу сюжетним дрібницям. Бо авторка, наприклад, бажаючи довести неперевершену моральну чистоту своєї героїні, вагається між двома роками знайомства і півроком, не в змозі визначити, скільки ж досить, аби дівчина не пручалась, коли її беруть без її бажання. 

Така дрібниця, як місце роботи батьків коханого, легко, на думку співачки-письменниці, може пройти повз увагу порядної дівчини – цілком досить, аби мама була проректором «в якомусь престижному київському вузі», а тато – заступником міністра «чи то культури, чи то транспорту». А беручись описувати нещасливу однокурсницю героїні Капітошку, авторка не може визначитись зі зростом – то дівчина має «невисокий зріст і благородні форми», а то вже – «велика й повна». Та яка різниця, як дівчина має нещастя бути негарною – що їй світить у цьому житті?! Адже самореалізація жінки у координатах цього твору полягає виключно у виграші в шлюбній лотереї, який напряму залежить від краси.

Єдиний сюжетний поворот, якому перепало трохи життя – розв’язання ситуації із незапланованою вагітністю – ще більше підкреслює вбогість решти тексту. У цьому «найсильнішому» епізоді герої діють на рівні ідіотично-передбачуваному, їхні слова, думки й дії банальні до нудоти.

Так от, решта ситуацій прописані значно гірше. Героїня вперше потрапляє на телебачення – як їй там ведеться? А ніяк. Анжеліці Рудницькій не хочеться й не можеться уявити або переказати її враження. Якщо читача навіщось втягнуто в цю гру зі слідкування за життям чергової Катерини (скоріше, шаблонно-радянської Каті Маслової, аніж автентичної), то він має право на щось більше, ніж переказ подій чужого, хай і зіркового шляху? Інакше навіщо це все затіяно?

Навіщо це нагромадження випадковостей, не підкріплене ані життєподібністю, ані фантазією – незрозуміло. Сюжет побудовано за принципом телереклами: от усе погано-погано, сіро й депресивно, але – раз! (підставити потрібне – з’їв йогурт, придбав машину, випив пива, скористався миючим засобом тощо) – і засяяло сонце, ти уже в колі люблячої сім’ї або друзів, усім весело і всі всіх розуміють.

Очевидно, авторка мала благородну мету – довести безперечно позитивну ідею: «працюй, вір у свої сили – і твоє життя вирулить, навіть якщо на шляху трапляться перешкоди, що здаватимуться нездоланними». Вона, ця ідея, проглядає, якщо взяти перший і останній пункти мандрівки героїні «пристрасною трасою». Але хтось же мав сказати письменниці, що отриманий результат, оті сім мішків гречаної вовни, що вийшли в результаті, профанують цю світлу думку? Що навіть на простеньку реалістичну «історію Попелюшки» цей текст не тягне через штучність ситуацій і силуваність зв’язків між ними.

Тож якщо іноді талановиті люди справді бувають талановиті в усьому, то у випадку Анжеліки Рудницької принаймні літературний хист однозначно є винятком.