«36 пісень про життя» Катерини Хінкулової – ЦЕ...

Рожева обгортка з Катериною Хінкуловою на передньому плані, жовтуваті сторінки, на яких, за словами братів Капранових, – «найкраще, що було в українській жіночій літературі за останні сто років». Найкраще? Мабуть, нехай кожен сам, прочитавши «36 пісень про життя», зробить для себе висновки.

«36 пісень про життя» Катерини Хінкулової – ЦЕ...
...легко, повітряно, просто, часом банально, дуже часто – правдиво, відверто, щиро, гладенько, водночас – рельєфно. Глибоке занурення в життя і раптове стрімке підняття на поверхню, поверхнево, іноді сміливо, іноді - вдавано скуто, іноді легко… Надзвичайно ЛЕГКО. Це коли ти спокійний, коли ти кружляєш у прозорому осінньому повітрі, коли ти безтурботний і вітер так само безтурботно тобою грається, а тобі приємно, а ти ні про що не думаєш, а ти літаєш... ти... тобі добре...

«36 пісень про життя» Катерини Хінкулової – ЦЕ...
...розслаблююча проза (чи то пак – не напружуюча?), проза для тих, хто стомився від постмодерного мізкойобства, часто пустого, часто беззмістовного і ще частіше – відверто графоманського (я люблю постмодернізм). Сьогодні можна написати: «Стіл. Небо. Річка», – і заявити – це постмодернізм, шукайте тут прихованих змістів і підтекстів (я люблю постмодернізм). Так от, «36 пісень...», мабуть, варто читати тим, хто від подібних шукань вже стомився, чи ними об'ївся. Або тим, хто ними ніколи й не займався, або... будь-кому... бо це просто розслаблююча проза (я люблю постмодернізм; Хінкулова – це НЕ постмодернізм?)

Олівець, нотатник, книжка, точніш навпаки – спочатку книжка, а потім – нотатник, який не завжди поруч. В нотатнику є нотатки. Їх не 36.

Нотатка №1
Сто – це номер сторінки, це шматок найпотужнішого тексту. Найвдаліший. Най. Саме його зачитував Фоззі з гурту «Танок на майдані Конґо» на презентації книжки, говорять, – сухо зачитував, саме його, той уривок, випадково прочитала я, а потім – захотіла прочитати й решту книжки. У тому уривку дуже багато речень, які починаються зі слова «Є». «Є, є, є...» – говорить Катя, щоб потім показати, що значить це «Є» втратити, як його втратити, як відпустити, не відпустити, зрозуміти: все не так страшно... чи може, що все не буває занадто добре? Чи занадто довго? Занадто добре не буває занадто довго? Не треба думати, що тобі буде завжди добре, «ЗАВЖДИ» – не безкінечне. Все дочасне. А люди про це так часто забувають. Даремно, бо: «Є майже розпач, від того, що так добре разом. А потім від оцього безкінечного «добре разом» є момент, коли разом раптом стає трішечки нудно». З того самого «трішечки нудно» бере свій початок КІНЕЦЬ стосунків, кохання, ВСЬОГО.

Нотатка №2
Герої виписані РеЛьЄфНо. А молодим письменникам, зазвичай, дуже рідко вдається створити цей «рельєф» – зазвичай їхні герої клоновано-однакові, зазвичай вони мають ОДИН характер, який розбитий на частинки і ці частинки розкидані по псевдодушах псевдогероїв. В результаті – герої не самостійні, їхні душі несамостійні, всі вони пов’язані і зв’язані одним ланцюгом. У Хінкулової цей ланцюг відсутній. Її герої – самодостатні особи. Її герої іноді здаються дуже реальними. Її герої викликають емоції.
«Там, де «Початок Решти Мого Життя», - мальчіка хочеться трахнути, як тільки він з'являється у дверях» – каже Джерело жіночої статі у «Додатку: Синопсис». Не знаю, як щодо того хлопчика, але подібні бажання у мене однозначно виникають там, де «Сни з Підсвідомості, або Міф про Печеру», - дядю хочеться трахнути, як тільки з'являються взагалі перші згадки про нього. Так от, рельєфність тексту-героїв-характерів. Гадаю, якщо люди кажуть щось на кшталт: «Хочу трахнути героя книжки», то героя виписано таки вдало, РеЛьЄфНо!

Нотатка №3
Щодо сексу. Здається Катя ж і сказала: «У книжці сексу не настільки багато, скільки його в реальному житті». Так от, в книжці його дійсно небагато. Але він залишає специфічний присмак. Що таке «специфічний присмак» пояснювати не стану, бо то занадто внутрішнє. Просто – специфічний. Просто – присмак. Просто згадка про те, що секс десь на сторінках був, як і де саме неважливо, але він був і був не «ми просто робимо це, як кролики, як жаби чи як гусінь», а чимось більш змістовним і духовним, навіть не зважаючи на те, що зовсім випадковим. Випадковий секс – це класно. У Хінкулової – це зовсім не брудно й не вульгарно, навпаки навіть.
Читала в інеті статтю – «Хінкулова описала кохання із транссексуалом». Чомусь саме той момент усім запам'ятовується найбільше. Мені, якщо чесно, також. Мабуть тому, що то описано зовсім буденно, просто, не виходячи за рамки загальної «атмосфери спокою» книжки. Сторінка 55.

«36 пісень про життя» Катерини Хінкулової – ЦЕ...
...дійсно 36 оповідань, кожне з яких авторка рекомендує читати під певну музику. Я тієї рекомендації не виконувала. Це 36 оповідань про хлопчиків, дівчаток і міста, про їхні взаємозв’язки, стосунки, заміни, зміни, зради. 36 оповідань, які перетасовані в часі. Трошки минулого однієї людини з домішкою теперішнього іншої. Це цікавий коктейль. Він робить книжку не такою нудною. Він говорить – що життя спонтанне і в ньому багато збігів і випадковостей. Перші оповідання книжки більш традиційні і прості, але з кожною наступною сторінкою авторка ніби стає сміливішою, розкутішою й дозволяє собі експериментувати з формою, способом подачі – це ж теж одна зі складових коктейлю. Смачного!