«Джаз-кафе» Мар’яни Савки: крапля безуму, джазу краплина і ковток поезії без обмежень

Того вечора, 3 квітня, львівська «Лялька» була сповнена любові, чуттєвості й краси. «Джаз-кафе» від Мар’яни Савки виявилось чимось абсолютно фантастичним – цілісне дійство, яке складалося з музики, віршів, світлин, танцю справило враження більше, ніж можна було б очікувати навіть від найдосконалішої синтезії цих жанрів. Ближче до середини зал уже був одним великим люблячим серцем, яке то солодко завмирало від зворушення, то розпружувалося в шаленому вирі енергії.

Видається неможливим розкласти на інгредієнти те магічне дійство.

Хлопці із «Оркестра Vito» добре грали, але секрет, здається, не в тому. Музика була тлом, гармонійним і відповідним, щоразу слідуючи за поезією,  не перебираючи на себе головної ролі. Може, рівноправне партнерство або й змагання було б цікавим, але по факту – була цілковита гармонія. Здавалося, що мелодії – популярні, в основному класика джазу – дбайливо підтримують нитку поезії. Коли ж вона зривалася вгору, музики лишались на землі, забезпечували м’яке повернення.



Гарна й пристрасна, Мар’яна часом була тендітно-лагідною, часом – чуттєвою, вишуканою, мудро-спокійною: емоції мінилися, були ще одним потужним, ясно відчутним каналом разом із аудіо й візуальним. Іноді навіть здавалося, що їх забагато, хотілося перепочинку, повернення у спокійніший регістр. Тому виступи Павла Табакова виконували функцію тихої гавані після шаленої напруги, коли здавалося, що емоції вже зашкалюють.

Книжку «Бостон-джаз», на віршах і візіях із якої було побудовано перформенс, написано по тримісячній подорожі до Америки. Тож лейтмотивом, на мою думку, і книжки, і дійства стало відкриття світу й себе – через дрібні деталі й глобальні явища, «маленьких людей» і велич океану, через почуття, відчуття, пристрасті, свої, чужі, дані в словах та натяках, дружби, кохання. Світ, за Мар’яною Савкою, сповнений краси, й нам дано її проживати і примножувати, радісно, натхненно. Що вона переконливо продемонструвала у «Джаз-кафе».

Настільки, що хочеться час від часу відтворювати в пам’яті, відживлювати ірраціональне відчуття світлої закоханості й нагадувати собі, що «так легко себе відмикати». Так каже Мар’яна Савка, і їй неможливо не вірити. Може тому, що вона знайшла – свідомо чи інтуїтивно – спосіб доносити поезію прямо в кров.

Фото: Олександр Новіцький