Казуси перекладу, або Фокуси-покуси українських драгоманів

Радіючи змозі долучитися до зарубіжної культури, читачі не завжди виявляють, яким чином їх привели до неіснуючих світів, населених монстрами і покручами, котрих вигадали вітчизняні фахівці з перекладу. Не секрет, що атмосфера й смислові ігри оригінального твору природно викривляються сприйняттям посередника і лише частково долають рифи чужинської граматики. Але наші просвітники дозволяють собі й суттєвіші корективи.

Загубити, пожартувати, скоригувати

Ніхто не заплаче, що Роман Мардер згубив дещицю Вельбекової невимушеності, разок проскочивши повз французьке міське арго в романі «Платформа». Але вже зовсім зле, коли навіть до примітивного простий текст Пауло Коельо не вдається прочитати у свого часу розрекламованому українському варіанті.

Наслухавшись під час свого візиту нарікань на важкий стан української мови, Коельо (йому це нагадало долю португальської в Бразилії) поставив умову, щоб український переклад його книжок передував російському. Тож за два тижні до російськомовної публікації роману «Заїр» видавництво «Софія» випустило його кумедним суржиком. Ще й із персонажем, який протягом двох сторінок змінює свій сімейний стан, не зробивши в цьому напрямку жодного юридичного кроку.

Зустрічаються й значно освіченіші диверсанти, на зразок першого перекладача творів Джона Рональда Руела Толкіна. Названу на честь давньоримського пекла расу орків Олександр Мокровольський тоді зробив урками і вставив у текст ще чимало сумнівних жартів. Звісно, таке свавілля більш дотичне до скандально відомих пародій перекладацької артілі Гобліна, ніж до наукових дискусій про лінгвістичну міфопоетику британського професора та його полеміку з куртуазним романом.

Утім, читацькі смаки різняться. Якщо хтось вдячний Олександерові Красюку, що той розпізнав приховані Стівеном Кінгом цитати і роз’яснив деякі американські реалії в «Острові Дума», знаходяться й гурмани, задивовані тим, як Юрій Андрухович напихає свій переклад «Гамлета» алюзіями на хрестоматійних радянських поетів.

Іноді перекладач може перестаратися з адаптацією. Молодий поет Ілля Стронґовський, рятуючи роман Чарльза Буковскі «Поштамт» від зайвих нашарувань російської культури й безкультур’я, цілковито поховав цей твір як американське явище. Критик Костянтин Родик переконував, буцім Стронґовський бавився у словесний конструктор «за лекалами самого Буковскі». Чому, мовляв, і завдячує калейдоскоп із «вигранця, довбограника, дрантогуза, кунки, пичодайки» та іншої химерії. Але це неправда.

Правдою видаються радше жарти інтернет-рецензента Тетяни Трофименко про намагання «створити справжній західноукраїнський колорит у лос-анджелеському поштовому відділку». Вигадливість у доборі галицизмів, можливо, справді допомогла раніше Наталі Чорпіті зберегти багатий колорит героїв поляка Войцеха Кучока. Стронґовський же вдається до найнеймовірніших викрутасів саме там, де Буковскі підкреслено показує героїв не грамотнішими за Еллочку-людожерку. Проте зі своїм «куку на муню» наш тлумач перемагає на конкурсі «Книжка року-2008».

Просвіта в дії

Не обійшлося без дебатів і довкола перекладеного Стронґовським «Бійцівського клубу» Чака Палагнюка, що побачив світ у харківському «Фоліо». А публікація в тому самому видавництві роману «Сніг» Нобелівського лауреата Орхана Памука спричинила гучну публіцистичну полеміку. Одна біда: тоді культуролог Катерина Ботанова, справедливо накинувшись на перекладача Олеся Кульчинського за русизми й деяку кострубатість, примудрилася назвати дурницями і низку висловів, якими залюбки користувалися герої наших літературних хрестоматій – від Ольги Кобилянської та Івана Нечуя-Левицького до Юрія Збанацького і Володимира Малика.

Російський фантаст Юрій Нікітін у книжці-посібнику «Як стати письменником», точно як згодом і Ботанова, кепкував із вислову «кивати пальцем». Кепкував, чомусь ніколи раніше не натрапивши на цю фразу ні в «Тарасі Бульбі» Миколи Гоголя (в того було й «мигнул пальцем»), ні у творах Антона Чехова, Івана Турґенєва, Ніколая Лєскова чи Алєксандра Ґріна.

До речі, не все гаразд і з широко представленими на нашому ринку російськими перекладами масової літератури. Роками тягнуться протистояння інтерпретаторів Толкіна чи фанатів Палагнюка: у них є вибір із десятків варіантів перекладу. Російському Памуку вирізали абзаци й міняли сюжет. А одна читачка сповіщала, що, скориставшись порадою героїні Коельо, три дні шукала зображення котів і світлових стовпів на десятидоларовій купюрі, доки не зрозуміла, що в першоджерелі насправді йшлося про таксівки й вуличні ліхтарі. Та повернімося до нашого «Фоліо». I Кульчинський, і Стронґовський скаржилися, що видавництво практично не редагувало надані ними тексти. Щоправда, одного разу тут точно допомогли публіці з кращим осягненням зарубіжки, випустивши 2005 року новели О. Генрі дуже корисною для самоосвіти книжкою-білінгвою з паралельним текстом. Переклад узяли порівняно класичний – не Остапа Вишні, але за виданнями 1956-го та 1983-го років, і це багато що пояснює, зокрема й механіку видавничої економії.

Порівнюючи з наявним оригіналом, уже на прикладі однієї новели читач має змогу дізнатися, що навіть невеличкі паростки галантності в персонажах класика не надто пасували реаліям країни робітників і селян в період шостої трудової п'ятирічки, тож були змінені на плакатного штибу гасла. Зі споріднених причин із лайки «нахабний гульвіса» випало уточнення «ірландський», кімоно назвали «халатиком», а 30 центів перетворили на «ніщо». Турбота про масову, але неосвічену аудиторію штовхала перекладача Юрія Іванова розжовувати кожну фразу непротокольного характеру і дописувати наступні абзаци так, наче читач уже начисто забув попередні. Навіть смішний план утечі, згідно з яким «о восьмій в Розі заболить голова і вона піде спати», виглядає майстер-класом для дитсадка: «Розі прикинеться, що в неї болить голова, і піде в свою кімнату». Загалом упевнену, відсторонено-жартівливу інтонацію О. Генрі – наче із сигарою в зубах, як і зображено на обкладинці, – Іванов усіма можливими способами перетворив на суцільні тремтливі виправдання. Для всієї його праці особливо показова заміна вимогливого «я досі не бачу» на безпорадне «і все-таки не розумію».

Геній багатьох жахіть

Та найпоказовішою видається недавня історія, що ілюструє, як наші філологи бояться зарубіжної літератури, як поверхово обізнані з нею. 2004 року задіяні львівським «Літописом» спеціалісти примудрилися подарувати світу непересічного письменника, про якого, крім них, ніхто й не чув.

В іменному покажчику до українського перекладу книжки Умберто Еко «Роль читача. Дослідження з семіотики текстів», крім відомостей про те, де в зібраних есеях шукати згадки про Данте і Дюма, Маркса і Мао, Сартра і Наполеона, зазначено, що не забув дослідник і ще одне красиве та горде ім’я: «Ґвіньйол Ґранд, 233, 239».

Еко згадує Ґвіньйола в розділі, де порівнює манери гостросюжетного письма визнаних майстрів жанру Міккі Спіллейна та Яна Флемінга. Виявляється, і творець Майка Хаммера, і батько Агента 007 значною мірою завдячують Ґвіньйолові: «Суть не в тому, що Флемінг відкидає вибухи Ґранда Ґвіньйола; він навіть любується в них і розсіює їх по своїх романах».

Далі італієць узагалі протиставляє наповнену грубою дією творчість Ґвіньйола цілій літературній традиції: «Він сполучає наративні елементи з мінливим монтажем, змінюючи почергово Ґранда Ґвіньйола на новий роман…» Що ж, навіть така прозора підказка не допомогла перекладачці Мар’яні Гірняк. Перед нею лежало просте зіставлення французьких мистецьких термінів «роман нуво» і «гран гіньйоль».

Останній – це сценічний прийом, який полягає в зображенні неприкритого насильства і названий на честь персонажа французького театру ляльок. Grand Guignol називався заснований наприкінці ХIХ століття паризький театр, так сьогодні говорять і про шматування тіл у фільмах категорії «B».

Можливо, Еко дещо не так «захоплює своєю ерудицією, спонукає до власних пошуків і роздумів» Гірняк, як свідчить написана нею передмова, але, безперечно, за своєрідний лікнеп завдячуємо і науковому редакторові – Марії Зубрицькій, шанованій університетами багатьох країн стипендіатці та лауреатці, авторці досліджень, зокрема, про наукові ідеї Еко. Ще закликаю дякувати Міжнародному фонду «Відродження» – за «фінансову та експертну підтримку» такої роботи.

Коли я вперше заговорив про це наукове редагування, інша перекладачка, яка теж працювала над творами автора «Маятника Фуко», порадила не бути таким строгим. Мені ж натомість згадалася «Осяча фабрика» Іена Бенкса, де батько головного героя, не випускаючи сина з півострова навіть до школи, провадив домашню освіту і жартома знущався, навчаючи, що «пафос» – це ім’я одного з трьох мушкетерів.

Ось він, як кажуть науковці, соціокультурний феномен читання – коли нам ніяково за своїх просвітників. Небагато письменників спромоглися б викликати таку глибоку дифузію смутку і сміху, як це вміють декотрі спеціалісти з теорії літератури.