категорії: літературна рецензія
«Трохи пітьми»: Любко Дереш як психотурист і каменяр
– Це дійсно я виригала?– Це аскариди, – каже Лорна.
– Ні. Це душа Вітаса вийшла з тебе, – каже Алік.
Любко Дереш, «Трохи пітьми»
Цитовані слова чудово характеризують новий роман Дереша. Цей молодий письменник, досвідчений «психотурист», що мандрує «певними теренами людської свідомості» (принаймні саме їхньою «картографією» він називає свій твір), постійно прагне написати витончений психологічний роман з елементами містики і фантастики.
Ірен Роздобудько на другому київському дитячому ярмарку презентувала одразу дві дитячі книжки. «Коли оживають ляльки» – це цільна казка з ілюстраціями дочки Ірен Роздобудько – Яни Роздобудько.
«Борислав Пекич (1930-1992) – один із найвідоміших сербських письменників ХХ століття, автор багатьох романів, кілька з яких екранізовано, збірок оповідань, драм, есеїв, мемуарів, лауреат безлічі літературних премій» – пишеться на обкладинці книжки видавництва «Кальварія» «Новий Єрусалим: готична хроніка», автором якої є оцей самий визначний і відомий Борислав Пекич.
Культовий польський письменник Войцех Кучок виданий українською уперше. Прошу помітити, що культовий він не тому, що виданий «Кальварією». Цього разу культовість у іншому – Войцех завдяки «Гівнюкові» став наймолодшим лауреатом премії «Ніке», котра в Польщі вручається особисто президентом країни і вважається найпрестижнішою. Не забагато «най-най»? Принаймні, це всі солодкі епітети до книжки. Адже вражає вона якраз абсолютною протилежністю до щасливого і солодкого життя.
Якщо ви досі вважаєте, що фантастика – це, перш за все, космічні кораблі, прибульці, надприродні можливості людського організму та довжелезні описи нових технічних можливостей, то знайте: вам дали застарілу інформацію. Тому що справжня фантастика – це життя людей, у якому, здавалося б, немає зла. Принаймні такий рецепт вигадав для свого «Приреченого жити» Тимур Литовченко.
В літературі не так багато сюжетів і вони вже достатньо поексплуатовані митцями різного штибу. Молоді і старі, талановиті і не дуже, всі пишуть про кохання і ненависть, життя і смерть. Остання неквапно виринає, ведучи за собою почт з трагізму, готичної пафосності, приреченості у тих, хто нею надміру переймається. А буває, що автори надягають маску відстороненої констатації – мовляв «Смерть це те, що трапляється з іншими» і розбирають її на деталі, подекуди іронічно, ба більше, саркастично смакуючи кожну грань і змальовуючи кожен відтінок. Ні те, ні інше не викликає відчуття справжності.
Як чи не найвідоміший сучасний український письменник і вже практично живий класик, Юрій Андрухович останнім часом постійно оточений ореолом деякої таємничості й навіть містичності. То він пише роман, про який нічого не відомо, то несподівано зізнається, що спалив – пардон, видалив його з комп’ютера (Булгаков мав рацію, рукописи не горять, але тепер вони просто стираються з вінчестера!). А потім так само несподівано оголосив про вихід книжки з промовистою назвою «Таємниця» – яка, як зазначається, замість роману. 
