
Чимало моїх знайомих так і не змогли подолати роман Умберто Еко «Ім’я рози», навіть попри його очевидну «видатність». Зупинялися на 100-150 сторінці й виправдовувалися потім «нудністю» або «складністю». Справді, «Ім’я рози» – чтиво не для всіх і кожного. Як і монастирське життя, описуване в романі, так і ця книжка – заглиблена у малозрозумілі сучасній людині речі, вона до того ж має власний специфічний, неквапливий ритм. Хто здатен увійти в цей ритм (тобто: таки подолати першу сотню сторінок), тому до самого кінця буде вже важко відірватися від захопливого читання, як про це писав сам автор. Можу засвідчити: це – щира правда.