категорії: літературна рецензія
Василь Кожелянко. Логіка речей: «Прутень бринів, як натягнута струна від бандури...»
Хильнути одну чарку. Потім другу, третю... Пити, поки не буде видно дна. Сьорбати нічогенький коктейль із алкоголізму, онанізму, патріотизму та інших «ізмів», у вишуканому поєднані з роздумами про вічне життя та справжнє кохання. Впиватися і отримувати задоволення. Смакуючи по краплині чоловічу логіку. І фіксуючи чудернацькі пасажі, в яких ідеться про таке явище, як «жінка очима чоловіка»...
Написав назву й сам злякався пафосу, чи то пак, БУрлеску, що так смачно і, повірте, зовсім навіть несподівано вигулькнув. З іншого боку, мені, смертному, пробачать, адже «немає бога крім постмодерну, і Неборак пророк його», – писав у своїй славнозвісній «Таємниці» Юрій Андрухович. Хтозна, може, це саме та таємниця, в котру ще один осяйний пророк усеблагого постмодерну нас, темних, нарешті посвятив.
Прочитавши ці дві книги, я одразу зрозуміла, що хочу написати статтю у дусі порівняльного аналізу. Як то буває, коли автори пишуть практично на одну тему, але самі про те навіть не здогадуються, тобто працюють самостійно і незалежно. Ідеться про роман Лариси Денисенко «Танці в масках» та повість молодої письменниці Сандри Мост «Ти гратимеш знову і знову...» (книга «Подвійне життя»).
У новій збірці віршів Сергія Жадана не стало менше алкоголю, сигаретного диму, ґанджі, криміналу, затяжної депресії та решти характерних жаданівських атрибутів. Однак поезії у звичному форматі «записок подорожнього» читати не набридає, навіть якщо в книзі постають вже не нові теми попередньої.
Зважаючи на славу Василя Кожелянка як творця жанру «альтернативна історія України» та найвідомішого твору «Дефіляда в Москві», першою реакцєю літературних критиків була спроба залучити і роман «Третє поле» до цього жанру.
Я б могла написати, що авторка –– це Маркес у спідниці. Але насправді Ксеня носить штанці. І має неповторний стиль. Ні, не одягу. Письма. Хочете дізнатися про те, як воно –– жити бажаючи і боячись? Це коли живеш у будинку між крематорієм і шоколадною фабрикою. Тому «…кожного дня чути запах жаданих солодощів і горілого м’яса».
Цього разу двотисячники здається вже точно про себе заявили. Ні, вони й раніше заявляли – регулярні до набридливості поетичні вечори, акції та перформанси, дебютні й не тільки дебютні збірочки віршів із припискою: поет-двотисячник. Але «Дві тонни» – це щось трохи більше.
