категорії: література
«Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць»: осінній марафон від Лариси Денисенко
Якщо десь на 190-й сторінці нової книги Лариси Денисенко «Помилкові переймання або Життя за розкладом вбивць» мене б запитали, чи перевершив цей роман попередні твори письменниці (серед яких були і лауреати «Коронації слова», і «Книга року» за версією журналу «Кореспондент»), я б однозначно відповів, що ні. А якщо б подібне питання мені поставили 10 сторінок потому, моя відповідь була б чи не абсолютно протилежною.
У наш постмодерний (чи навіть пост постмодерний) час кардинально нових ідей вигадати надзвичайно складно. Тому й доводиться, скажімо так, «творчо перевтілювати» давно знане і відоме. Як, наприклад, надзвичайно вдало видавництво «Грані-Т» для назви нової книжкової серії адаптували суперпопулярний, говорячи сучасною мовою, «бренд» радянських часів «ЖЗЛ» – «Жизнь замечательных людей», перетворивши його на «ЖВД» – «Життя видатних дітей».
Не вірте, якщо вам скажуть, що Схід живе осібно від Заходу, не думайте, що на Сході панують самі лише описи палкого кохання, і в жодному разі нікому не кажіть, що Схід асоціюється з зеленим. «Мене називають Червоний» – «найколоритніший і найоптимістичніший твір» Орхана Памука (принаймні на думку самого автора) – прокладає місточки між цивілізаціями та поєднує слова й малюнки.
Стівен Кінґ давно відмовився від техніки моментального шокування ефектними стартами. Зі своєю цілком заслуженою славою великого магістра жахів він може дозволити собі поступово і підступно втягувати читача у неозоре болото авторських фантазій. Що й робить в «Історії Лізі».
Філософи рідко здобуваються на якусь примітну популярність за життя. Як правило, вони не здобуваються на неї і після смерті. Та все ж трапляються винятки. Таким винятком, останні років двадцять, був Жан Бодріяр – «постмодерний гуру», творець концепції симулякра і теоретик «світу після оргії». 6 березня цього року в Парижі на 77 році життя він помер. А щойно зараз «Кальварія» видала вже третій український переклад Бодріяра. Ним стала книжка 84-го року «Божиста лівиця».
Кілька років тому я зачитувався її романом «Ти чуєш, Марго?» і її монографією про майнове звичаєве право українців. Із цікавістю прочитав «Варфоломіїву ніч». У неї легке письмо, динамічна фраза та інтрига у сюжетах. Вона чудово знає літературну мову і свідомо перчить її, як правило – вдало, ароматними галицькими слівцями, вміло проектує сюжет і вибудовує систему образів.
Вони прийшли, нові письменники, і з цим фактом прийдеться змиритись, подобається він чи ні. Їх називають, – було би явище, а мудрагелі – обізвати – завжди знайдуться, – панєвропейською ґенерацією, чи то, здається, навпаки, – європейською панґенерацією. Чого б ні – красиво і по-сучасному. А ще – «оруелівським поколінням», штучно стуливши до однієї купи народжених у 1984 році і тих, хто народився хронологічно близько до цієї дати; і вже перераховують навіть імена і країни…
