категорії: література
Польський безіменний гівнюк Войцеха Кучока
Культовий польський письменник Войцех Кучок виданий українською уперше. Прошу помітити, що культовий він не тому, що виданий «Кальварією». Цього разу культовість у іншому – Войцех завдяки «Гівнюкові» став наймолодшим лауреатом премії «Ніке», котра в Польщі вручається особисто президентом країни і вважається найпрестижнішою. Не забагато «най-най»? Принаймні, це всі солодкі епітети до книжки. Адже вражає вона якраз абсолютною протилежністю до щасливого і солодкого життя.
Якщо ви досі вважаєте, що фантастика – це, перш за все, космічні кораблі, прибульці, надприродні можливості людського організму та довжелезні описи нових технічних можливостей, то знайте: вам дали застарілу інформацію. Тому що справжня фантастика – це життя людей, у якому, здавалося б, немає зла. Принаймні такий рецепт вигадав для свого «Приреченого жити» Тимур Литовченко.
В літературі не так багато сюжетів і вони вже достатньо поексплуатовані митцями різного штибу. Молоді і старі, талановиті і не дуже, всі пишуть про кохання і ненависть, життя і смерть. Остання неквапно виринає, ведучи за собою почт з трагізму, готичної пафосності, приреченості у тих, хто нею надміру переймається. А буває, що автори надягають маску відстороненої констатації – мовляв «Смерть це те, що трапляється з іншими» і розбирають її на деталі, подекуди іронічно, ба більше, саркастично смакуючи кожну грань і змальовуючи кожен відтінок. Ні те, ні інше не викликає відчуття справжності.
Як чи не найвідоміший сучасний український письменник і вже практично живий класик, Юрій Андрухович останнім часом постійно оточений ореолом деякої таємничості й навіть містичності. То він пише роман, про який нічого не відомо, то несподівано зізнається, що спалив – пардон, видалив його з комп’ютера (Булгаков мав рацію, рукописи не горять, але тепер вони просто стираються з вінчестера!). А потім так само несподівано оголосив про вихід книжки з промовистою назвою «Таємниця» – яка, як зазначається, замість роману. 
Батьки завжди займають особливе і виняткове місце в житті кожної людини; попри сварки, розходження в поглядах, різні життєві прагнення, людина все ж не перестає любити тих, хто її породив. А справжнє і повне усвідомлення цінності батьків, на жаль, досить часто приходить лише по їхній смерті. Приблизно так сталося у випадку відомої французької письменниці Анні Ерно, дві повісті якої – «Майдан» та «Жінка» – складають дилогію авторчиних спогадів про батьків, що вона їх написала майже одразу після смерті батька, а згодом – матері. Саме ці два твори нещодавно випустило однією книжкою харківське видавництво «Фоліо».
«У нього в голові була тріщина, і трохи пітьми увійшло в неї, що й привело до його смерті». Отаким от епіграфом, цитатою з Кіплінга, зустрічає читача новий текст Любка Дереша «Трохи пітьми, або На краю світу». У коротенькій передмові автор застерігає – «цей твір не можна вважати ані художнім, ані терапевтичним». І, знаєте, з ним важко сперечатись.
«Крок за кроком. Pas a pas»... Крок за кроком можна зайти далеко. Наприклад, помандрувати у часі – десь на 800 років у минуле, повільно проходячи близько 600 сторінок «Лабіринту» Кейт Мосс, – 600 сторінок із запахом старовини, звучанням ритуальних слів та присмаком жорстокості.
