категорії: література
«Московіада» Юрія Андруховича: Між життєписом і міфотворенням
Проза Андруховича є "хрестоматійним" зразком українського постмодернізму і знаковим явищем для літпроцесу 90-х [„тепер маємо десятки пост-андруховичів”, як пише Ірен Роздобудько в статті „Міжсобойчик” („Книжник-ревю”, №14-2003)]. Цей автор почав цілий виток в новітній літературі, адже йому вдалося те, чого прагнули багато як попередників, так і наступників: створити національний міф України у сучасній літературі, цим самим заперечивши теорію про те, що український аванґард позбавлений будь-яких історичних коренів.
Стаття Ніни Добкевич - це своєрідне підколювання авторів у поєднанні з непоганим аналізом відразу шести книжок „суч.укр.літ.у”. До пильного ока авторки втрапила книга Ірен Роздобудько „Зів’ялі квіти викидають”, „Писар Східних Воріт Притулку” Галини Пагутяк, „Фріда” та „Мак червоний в росі...” Марини Гримич, Дерешівський „Намір!” та „Тема для медитації” Леоніда Кононовича.
Марина Гримич – одна з тих небагатьох письменниць, яким вдається зберігати свій власний стиль написання та тематичну сферу протягом всієї творчості та не звертатись до повторень та «списувань» героїв однієї книги з іншої. Роман «Магдалинки» вийшов друком в 2003 році, але впевнено можна сказати, що він не втратив і не втратить своєї актуальності, можливо, навіть ніколи (навіть зі зміною цивілізацій). До кожної книги Гримич має особливий підхід, іноді відчувається експериментальність, але частіше – причетність до наукової діяльності авторки, тобто етнопсихологія, яскравим прикладом якої є роман «Магдалинки». Гримич вже вдалось виробити власний стиль написання – доступне та логічне викладення сюжету, доповнене добрим гумором. 
Тримаємо в руках другу частину вже знайомої нам «Терористки». В принципі, «Крутую плюс» можна читати як самостійний твір, але, звичайно, щоб мати перед собою повнокровне художнє полотно, варто розпочати з першої книги. Марина Меднікова іде в ногу з часом, тож успішно спіймала хвилю необхідного народу жанру – роман-серіал. 
…Зрозуміло, що українське суспільство нині живе за канонами молодої, несформованої достоту демократії. Принаймні так нам тлумачать ЗМІ сьогоднішній «беспредел» за вікнами наших хрущоб. Мовляв, це передбачає наявність проблем не лише в еліти, але й в громадянського суспільства з політичною системою. Ясна річ, що палкої народної любові до тих чи інших політичних героїв годі й чекати, тому-то й вектор розвитку державної політики передбачити наперед дуже складно. А де не складно? А ось, наприклад, в Америці, де послідовність стратегічного курсу не залежить від прізвища президента. Втім, у своєму безжальному есе «Після імперії» французький історик, антрополог і демограф Емманюель Тодд доводить, що не все гаразд у данському королівстві.
Кожен в дитинстві бажав відчути себе в тілі протилежної статі, мовляв, бешкетному хлопчикові іноді хочеться бути дівчиною, бо їх менше сварять і навпаки. Але в світі чомусь все акуратно розділено на чоловіче та жіноче. Чи легко чоловікові блазнювати в ролі жінці? Невже жінці-письменниці вдасться "позабавлятись" над двостатевим героєм свого роману? Над плоттю і кров'ю незвичайних героїв фантазувала Лариса Денисенко в своєму дебютному романі "Забавки з плоті та крові". 
…Далеко не остання надія нашої молодої літератури, майбутній бухгалтер зі Львова, а також успішний письменник Любко Дереш даремно не відстежує до кінця маркетинг з моніторингом, або хоча б дизайн власних книжок. Доречний та усміхнений Гагарін з його нового роману “Намір!” ховається десь глибоко за титулом, натомість на обкладинку винесений невідомий і через малоадекватний Малевич, нещодавно знайдений на горищі ще більш маргінальним чернівецьким художником Федірко. Ось так, без зайвої помпи й лізингу з аутсорсингом, продуманого піару і нав’язливої реклямної метушні київські “Дуліби” видали нове твориво нашого львівського вундеркінда, який допіру розплювався із львівською “Кальварією” попри поважне приписування нею Дереша до авантюрної “паневропейської” ґенерації в сучасній літературі.
